Збережемо пам’ять: невідоме поховання в селі Слободище

На величезній території нашої землі війни, лихоліття і безчинства безбожної влади залишили руйнування та шрами і численні поховання загиблих, зниклих безвісти та померлих від голоду і холоду, тих, хто став жертвами тоталітарних режимів. Мало не в кожному місті та селі є невідомі могили, деякі з них зрівнялися з землею. Безіменне поховання знаходиться і в самому центрі с. Слободище Бердичівського району.

В історії села – історія країни

Понад півтисячоліття пишеться історія с. Слободище. Як повідомляє офіційний веб-сайт Швайківської об’єднаної територіальної громади
(shvaykivska-gromada.gov.ua), «офіційною датою заснування села є червень 1510-го року. Вперше документально його назва згадана в акті від 7-го жовтня 1593-го року в інвентарі маєтків, які належали Євстафію, Юрію, Петру та Олександру Тишкевичам-Логойським і знаходилися в Житомирському повіті Київського воєводства. В цьому документі зазначалося, що село поділялося на Старі та Нові Слободищі, які розділялися замком. Назва села походить від слова «слобода», що означає свобода, так як Федір Тишкевич заселив у Нових Слободищах вільних людей, а Старі Слободищі він унаслідував від свого дядька Каленицького». Історичне минуле села багате на різні події. У жовтні 1660-го року на його території гетьманом Юрієм Хмельницьким був складений та підписаний так званий «Слободищенський трактат». З покоління в покоління передаються спогади про те, що річка Гнилоп'ять, яка протікає в Слободищі, була судноплавною, і вигідне географічне розташування мало неабияке значення в історії села. Як пишуть дослідники, обабіч Слободища, на Дубчиній горі, є пам’ятка про далекі роки: залишилися Козацький курган ХVІІ-ХVІІІ ст. та підземні ходи. Є в селі панський маєток. Для його зведення колишні власники обрали красиве місце: півострів омивається з усіх сторін водами річки Гнилоп’ять. Будинок зберігся, але за радянської влади використовувався як сільська контора… Село процвітало та йшло в ногу з часом при будь-яких політичних режимах. Слободище мужньо пережило Голодомор, його захисники відважно боронили рідну землю від фашистських загарбників…

Історія свідчить, що у різні часи в селі були зведені два храми. У бібліографічному описі Миколи Івановича Теодоровича «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии» (Почаїв, 1888-1903) у томі першому «Уезды Житомирский, Новоград-Волынский и Овручский. – 1888» на сторінках 127-128 читаємо про с. Слободище П’ятківської волості Житомирського повіту Волинської губернії: «Церковь во имя Св. Живоначальныя Тройцы. Построена въ 1718 г. на средства прихожанъ… Къ этому приходу приписана церковь во имя Свят. Николая, состоящая въ этомъ же селѣ. Когда и кѣмъ она построена – неизвѣстно….» У Музеї історії села Слободище, що знаходиться в Будинку культури, зберігається фотографія малюнка, написаного художником Наполеоном Ордою. У своїх українських мандрах він відображав визначні місця Волині. На згаданій світлині – панський маєток, справа – обриси старовинного храму, а трохи далі – фрагмент ще одного. У далекі часи, діляться спогадами старожили села, в центрі, у самому серці Слободища, красувалася велична п’ятикупольна церква Святого Миколая Чудотворця. На Службу Божу стікалося чимало люду. Тут, на галявині, влаштовували трапезу, відзначаючи престольні свята. До Слободища нерідко приїздили гості з інших куточків краю. У роки Другої світової війни під час відступу фашистські загарбники спалили дерев’яний храм дотла, передає спомини своїх батьків Галина Гук: «Моїй мамі тоді було вісім, вона згадує, що від полум’я пожежі нічне небо над Слободищем почервоніло. На початку січня село звільнили, згодом на цьому місці радянська влада звела клуб, знівечивши технікою поховання біля храму… Деякі збереглися й досі. Моя бабуся 1903-го року народження розповідала, що, ймовірно, це поховання колишніх священників». За іншими версіями, можливо, це могила особи з родини поміщиці Катерини Виговської (старшої дочки Богдана Хмельницького) чи з оточення цієї знатної сім’ї. Нині недалеко від того місця, де височів старий храм, будують нову Свято-Миколаївську церкву….
Коли престол в храмі освячується, Господь ставить поруч невсипущого Ангела Хранителя... І навіть якщо сам храм буде стертий із лиця землі, це місце все одно залишиться особливим – місцем, де присутній Господь, де невпинно спостерігає за нами та оберігає Ангел…

Сплетемо вінок пам’яті предкам…

Кожна людина, родина, місто чи село, кожний народ пише свою історію, яку не треба забувати. Кожне покоління має право на добре слово нащадків. Наш людський обов’язок – віддати данину поваги пам’яті предків… Поштовхом до написання цієї статті стала зустріч із давньою доброю знайомою – бердичівлянкою Зоєю Іполітівною Золотаренко, колишнім викладачем Бердичівського педагогічного коледжу. Її дитинство пройшло в селі Слободище. У спогадах вона часто повертається до шкільних років: «Влітку недалеко від місця поховання поблизу клубу збиралися дітлахи. Граючись, деякі встрибували на нагромадження з каменів на могилі, не задумуючись над тим, що роблять. На жаль, дорослі їх не зупиняли. Нині згадуються ці епізоди, і стає боляче. Минуле не дає спокою серцю…» Навколо самотньої могили необхідно встановити огорожу, облагородити це місце, вважає жінка: «Невідомо, в які роки якого століття тут знайшли свій вічний спокій наші пращури. Минуло чимало часу, і важко прочитати вибитий напис на надгробку, який покрився зеленуватим нальотом…» Її батьки: Валентина Іванівна, яка працювала у сільській бібліотеці, та Іполіт Іванович, учитель місцевої школи, чимало розповідали маленькій дочці про історію села… Поряд із невідомою могилою були поховані воїни-односельці, котрі загинули в роки Другої світової війни. У 1967-му році в Слободищі встановили два обеліска Слави полеглим і визволителям села від гітлерівських окупантів. Імена Героїв-земляків Максима Грабчука та Івана Карпенка викарбувані на двох стелах Меморіалу Вічної Слави… На жаль, невідома могила майже в центрі села й досі залишається забутою. Дивишся на осиротіле поховання, і серце огортає гостра туга… У Бога всі живі, й заповідь про любов стосується і ближніх, які відійшли у світ вічний...

Жителька Слободища Олена Науменко – з числа тих, кому не байдуже, як сучасники шанують свою минувшину. Бібліотекар за фахом, вона чимало років займається вивченням перебігу подій давнини, по крихтах збираючи різні факти про село: «Історію рідного краю потрібно знати, це цікаво для всіх нас і має бути збережено для нащадків. Є декілька версій щодо поховання в центрі Слободища, які виникли на основі легенд, здогадок чи припущень. Є матеріали, які ще потребують опрацювання, їх слід осмислити та упорядкувати. Хто має якісь усні чи писемні згадки, може долучитися до цієї справи. Думаю, висновки фахівців доповнять сторінки літопису краю». Пошуки даних про спочилих, прах яких покоїться у безіменній могилі, триватимуть. Ймовірно, радить член єпархіальної комісії Житомирської єпархії Української Православної церкви з канонізації святих, завідувач науково-редакційної групи, відповідальний секретар Житомирської обласної редколегії семитомника «Реабілітовані історією» Євгеній Тіміряєв, звернення до матеріалів Державного архіву Житомирської області та Центрального державного історичного архіву України і вивчення клірових відомостей проллють світло на досі невідомі факти. «Навіть якщо імена померлих у далекі часи не будуть з’ясовані, – говорить представник Житомирського відділення благодійної організації «Фундація спадщини Терещенків»Леонід Погребний, – напис на встановленому хресті: «На цьому місці спочивають твої предки» – нагадуватиме нащадкам: віддамо данину пошани спочилим…»

Життя і смерть завжди йдуть поруч. В усі часи могили вважалися шанованим місцем. Пам’ять про померлих необхідна всім і кожному, вона оберігає живих… Хочеться сподіватися, що безіменна могила матиме імена. Стежка сюди не повинна заростати: впорядкування таких місць – наша спільна тривога і турбота…

Прес-служба Бердичівського благочиння.